Алфавітний вірш

 

А осінь жінці дуже до лиця,

Бо, як і жінка, іноді примхлива.

Вона раз сонця шле нам промінця,

Глузує згодом - шле холодну зливу.

Ґаздує всюди, ну і жінка теж,

Де не поглянеш, всюди її видно.

Ех! А красі її немає меж.

Є в ній і гордості, і втіхи є краплина.

Живе, як знає, має свій сюжет.

За все відповідає принагідно.

Ич! Не хитрує? Ой, хитрує все ж.

І це обом вдається дуже гідно.

Її характер - різний, як вона,

Й радіти, й плакать може, як дитина.

Комусь всміхнеться, як своя, проста.

Лагідно дивиться, радіє, наче диво.

Можливостей? А їх хоч відбавляй.

Не всіх їх можна перерахувати.

Один раз - пекло, потім - справжній рай,

Прощання теж уміє влаштувати.

Розміряно ступає і живе,

Себе шанує, поважає інших.

Так, пам'ятає зроблене усе.

Увінчана відвертістю, між іншим.

Фразує в кожнім дні своїм життя,

Ховає смуток часом у світанні.

Ця осінь жінці дуже до лиця,

Часом в словах, а часом у мовчанні.

Шепоче і співає, як жива,

Щаслива, загадкова і кохана.

Юрбою заколисана й жадана.

Як вже ця осінь жінці до лиця.

Марина Лавришин

29.09.2024