А осінь жінці дуже до лиця,
Бо, як і жінка, іноді примхлива.
Вона раз сонця шле нам промінця,
Глузує згодом - шле холодну зливу.
Ґаздує всюди, ну і жінка теж, Де не поглянеш, всюди її видно.
Ех! А красі її немає меж.
Є в ній і гордості, і втіхи є краплина.
Живе, як знає, має свій сюжет.
За все відповідає принагідно.
Ич! Не хитрує? Ой, хитрує все ж.
І це обом вдається дуже гідно.
Її характер - різний, як вона,
Й радіти, й плакать може, як дитина.
Комусь всміхнеться, як своя, проста.
Лагідно дивиться, радіє, наче диво.
Можливостей? А їх хоч відбавляй.
Не всіх їх можна перерахувати.
Один раз - пекло, потім - справжній рай,
Прощання теж уміє влаштувати.
Розміряно ступає і живе,
Себе шанує, поважає інших.
Так, пам'ятає зроблене усе.
Увінчана відвертістю, між іншим.
Фразує в кожнім дні своїм життя,
Ховає смуток часом у світанні.
Ця осінь жінці дуже до лиця,
Часом в словах, а часом у мовчанні.
Шепоче і співає, як жива,
Щаслива, загадкова і кохана.
Юрбою заколисана й жадана.
Як вже ця осінь жінці до лиця.
Марина Лавришин
29.09.2024