Про те, яке важливе місце в житті і творчості Івана Франка посідали різдвяні свята (насамперед Святвечір і Різдво), докладно вже сказано окремо (див.: ПРИ СВІТЛІ ТРЬОХ СВІЧОК (Святвечір із Франком).
Різдво Христове письменник називав «найпоетичнішим святом у слов’ян, ба й у всіх народів християнських» [1] ( ФРАНКО ПРО РІЗДВО: «найпоетичніше свято у всіх народів християнських»).
А яке ж Різдво без коляди?!
Відомо, що Франко відмалку, з батьківської хати, був навчений колядувати. Згодом, із юних років, записував «з уст народу» чимало зразків різдвяної календарно-обрядової поезії («Ци дома, дома ґречний панонько», «Ой бувай здоров, ґречний сподару», «Ой за горою, за темненькою», «Стоїть яворець тонкий, високий», «По горі, горі сніги, морози», «Пасла Мариня воли в ярині», «По горі, горі пави ходили», «Ой з Угор, з Угор, з-під полонини» та ін.)[2]. Письменник не раз звертався до всіх збирачів народної творчості – «знакомих і незнакомих» – «у справі колядок і щедрівок і взагалі всього, що тикається обрядів, звичаїв, повірок і т. і., заховуваних нашим народом під час Різдва, Йордану і Нового року» [т. 48, с. 519].
А ще пізніше, як учений-етнограф та фольклорист, присвятив цілу низку наукових праць народним звичаям та уснословесним творам зимового циклу – колядкам, щедрівкам («Колядка про святу Софію в Києві» (1889), «Замечательные колядки» (1889), «Наші коляди» (1890), «К объяснению одной колядки» (1891) та ін.) та вертепній драмі («До історії українського вертепу ХVІІІ віку» (1906), «Нові матеріали до історії українського вертепу» (1908) та багато ін.)[3].
Упродовж усього свого життя письменник високо цінував «…ті безіменні, торжественні, радісні пісні, котрі через кілька день роздадуться в кожній руській хаті [ці слова були написані якраз напередодні Різдва. – Б. Т.], попідвіконню найбідніших руських осель, всюди несучи, хоч на момент, радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесення духу в сферу ідеальних бажань і змагань. В таких-то сумрачних низинах зародились ті правдиві перли церковної поезії, наші колядки, про того, котрий
Убого ся народив,
Богатого засмутив…» [т. 28, с. 16].
У передмові до видання «Вибір декламацій для руських селян і міщан» (Львів, 1902) Іван Франко дав яскраву характеристику обрядовим пісням зимового циклу, які вважав високим зразком поетичного мистецтва загалом:
«…Духом звеличання сімейного та господарського життя пройняті також наші старосвітські колядки та щедрівки, і на них ми можемо найліпше переконатися, що таке поезія і чим була поезія для наших предків» [т. 33, с. 421].
Особливо проникливим є Франкове тлумачення рецептивного ефекту колядок – того глибокого враження й емоційного зворушення, яке ці, здавалося б, нехитрі фольклорні витвори справляли на слухачів і виконавців:
«…я бачив людей, старих господарів, що коли зимового вечора в Різдвяні свята почули під вікном таку колядку, то радувалися і рівночасно втирали сльози з очей. Чому? А тому, бо колядка переносила їх думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а притім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня відповідає простими словами найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я заметене, хата гарна, в хаті все прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає набік, випливає сльозами, не гіркими, але такими, що облегшують душу. Отсе й єсть сила і суть поезії” [т. 33, с. 422].
Слід наголосити, що у своїх наукових студіях Франко чітко розрізняв «різдвяні величальні пісні» за їхнім походженням та змістом, поділяючи їх на «народні» (колядки) та «церковні» (коляди) (див., зокрема, працю «Наші коляди», 1890 [т. 28, с. 7–41]).
Перші (колядки) – здебільшого світського змісту, часто з «поганськими» мотивами – реліктами первісного, дохристиянського міфологічного світогляду (їх інколи дослідник ще називав «старосвітськими»).
Другі (коляди) – виразно релігійного, власне християнського змісту. В центрі тут – містерія народження Христа. Такі коляди Франко йменував «набожними», а основним їх джерелом уважав церковні й богослужбові книги, зокрема такі збірники церковних (набожних) пісень, як «Богогласник».
Надосконалішою з усіх церковних коляд, що радісно звістують про Різдво Христове, Іван Франко вважав «Бог предвічний».
У вже згаданій студії «Наші коляди», що мала стати (та, на жаль, не стала) «прологом» до великого, фундаментального дослідження української релігійної поезії (зокрема й різдвяної), Франко писав про цю коляду так:
«…Найкращою з усіх наших пісень церковних я вважаю звісну коляду «Бог предвічний». Се правдива перла поміж нашими піснями церковними, і коли де, так іменно в тій пісні автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о Різдві Христовім» [т. 28, с. 32].
Обкладинка окремого видання праці Івана Франка “Наші коляди”. Львів, 1890 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар