З відцвілих вишень опадає сум,
На землю тихо, майже невагомо,
Оця весна бере тебе на глум,
І палить збайдужіння невгамовно.

Каштани у свічаді не горять,
А плачуть білим воском тонких ліній,
Шепоче теплий вечір: «Нумо спать»!
І хрущ заплутавсь у волоссі білих лілій.

Землею неба мерехтять сліди.
Хто їх лишив, збагненно-незбагненний?
Плуганить дощ у приспівах весни
І горобинить світ терпко-зелений.

Когось чекає під черемхою роса,
Тримає вповні місяць над собою,
В дзвіночку спить загублена бджола.
Ми вкотре розминулися з тобою.

(с) Дара Корній