Не рушить вітер обважнілих стебел
небесних трав, ані земних антен.
Хоч подумки наближуюсь до тебе,
горнуся до розпростаних рамен,
хоч подумки. Прости мене за будні.

От-от розквітне перший в світі дощ…
Ми будемо кумедні й неосудні:
зженемо тишу із музейних площ,
де був віками тільки пил і камінь.

Насадимо там глоду й нагідок.
Зберемо краплі голими руками
і зросимо нерайський наш садок.
Там виросте ще мак і сто конвалій,
а цвіркуни заселять спориші…

Прости, не поміщаюсь в ідеалі.
Хоч подумки вмісти в своїй душі.

Катерина Міхаліцина («Тінь у дзеркалі»)



А може, порятунок саме в тім,
щоб вірити у завтрашнє світання,
у те, що слово, мовлене востаннє,
все ж не останнє на шляху крутім;
що буде ще тривожний поворот,
а там, за ним, - і роси, й небо, й доля...
І молоденьким пагоном тополя
вслухається, як дихає народ.

Наталка Поклад
 #залишайсявдома