Ліна Костенко * * * Атомний Вій опустив бетонні повіки.  Коло окреслив навколо себе страшне.  Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!  Хто сіяв цю біду і хто її пожне? Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала? Якщо наука потребує жертв, —  чому ж не вас вона перековтала?! Загидили ліси і землю занедбали.  Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок. То хто ж ви є, злочинці, канібали?!  Ударив чорний дзвін. І досить балачок.  В яких лісах іще ви забарложені? Що яничари ще занапастять? І мертві, і живі, і ненароджені  нікого з вас довіку не простять! * * * Ліна Костенко ЧОРНОБИЛЬ-2 Ліси хриплять застуджено, як бронхи. У Зоні тиша. Тиша гробова. Лиш мілітарним привидом епохи  «Чорнобиль-2» над лісом проплива.  Фантом, кістяк, антена дальніх стежень,  він прихопив ті сосни під пахви. Там спить їжак. їжак узимку лежень. І ніч іде з ліхтариком сови. Там мох скубе косулька ще не вбита. У пнях живуть древлянські ще боги. Там все друкує ратички й копита  і вишиває хрестиком сніги. Але, ліси розсунувши плечима,  фантом іде, куди його не ждуть. І тільки села мертвими очима  його у далеч тоскно проведуть. Йому не треба кленів і акацій,  ні голосів, ні мальви на тину. Вже навіть ржавим залишком локацій  він може думать тільки про війну. Не ясні зорі і не тихі води. На всі ліси нікого і ніде. А він стоїть. Він цар Антиприроди. І на вітрах антенами гуде. * * * ...Я живу, бо ще мені живеться. Я живу, дав Бог мені снаги. Із твого невидимого серця  кров калини капле у сніги. («Слово Просвіти» 2011, 6-12 січня) Дмитро Павличко НА ЧОРНОБИЛЬ ЖУРАВЛІ ЛЕТІЛИ На Чорнобиль журавлі летіли, З вирію вертались навесні. Як сніжниця, попелище біле  Розвівалось в рідній стороні. Там згоріли гнізда і гніздечка, Поржавіла хвоя і трава, Журавлина крихітна вервечка  Напиналась, наче тятива. Не було ні стогону, ні крику, Тільки пошум виморених крил. Журавлі несли печаль велику, Наче тінь невидимих могил. Не спинились птиці на кордоні, Де сягає атомна яса, І дивився батько з-під долоні, І ридала мати в небеса. На Чорнобиль журавлі летіли, З вирію вертались навесні...   * * *   Леонід Талалай * * * Я вижити не обіцяю,  я умираю поступово,  як умирає наше слово,  хоч не говорить, що вмирає. Коли ж підійде аж до краю,  то скаже вам біля хреста: — Не хочу жити на устах,  де правди й совісті немає.               * * *          Борис Олійник                СІМ          (уривки з поеми)                                    Віктору Кібенку                                    Миколі Вощуку                                    Василю Ігнатенку                                    Миколі Титенку                                    Володимиру Тищурі                                    Володимиру Правику         (Мов з козацького реєстру, Чи не правда?)...          І всі шестеро — пожежники,         Тільки сьомий,         Володимир Шевченко, —         Кінорежисер... ...Вклонись йому, світе! Можливо, своїми грудьми, Коли уже ядерний шнур засичав під тобою, Він ще раз тебе — після круппівського                                                 градобою — Від смерті вберіг непоправною смертю семи. Коли він таких                     колисає для людства синів — Йому не було і не буде вовік недороду! Вклоніться, великі народи,                                       моєму народу: Він навіть у пеклі душею до вас ясенів! * * * Те світло не зна ні кордонів, ані заборон.  Воно проникає під кітель, і шкіру, і попіл  І важко іде в споночілий від горя Чорнобиль,  Як віск, прошиваючи у саркофазі бетон. * * * Встають і відходять в легенду  Пророки завітів нових. І ризи у них із брезенту, І каски, як німби, у них. * * * Кульгавих реакторів, ще не доношених                                                             вченим, — Нездарних калік, що поквапно пішли в серіал,  Вони прогризають наскрізно бетон і метал  Ножем променевим і вирок підписують генам.   * * *   Анна Багряна МАЛИНОВИЙ ДЗВІН Ви чули, як плаче спустошена Прип'ять, За скоєний гріх розіп'ята живцем, Прип'ята до неба, щоб випити вічність, Щоб вмити від бруду змарніле лице? Регочуть іони малиновим дзвоном, Вбиваючи блиск нерозкритих очей, Ридає вночі божевільна мадонна, Приймаючи з лона холодних дітей В бездонність ночей. Малиновий дзвін, малинове лихо, Як тихо ступає життя у полин І лине горіти туманам на втіху, Малинове лихо, малиновий дзвін, Чорнобильський дзвін. * Малиновий колір символізує підвищений фон радіації.   * * *   Ніна Гнатюк НЕ ВІЙ, ВІТРЕ, З УКРАЇНИ ...Не вій, вітре, з України на чужії доли. Вже не будемо щасливі, веселі ніколи. Не вій, вітре, з України, не плоди отруту. Маємо ми всенародну, всепланетну смуту. Не вій, вітре, з України, не тривож                                 могили. Саркофагом із бетону ми рану накрили. За здоров'я, що спливає, як дніпрові                                    води... ...Не вій, вітре, з України, — збережи                                   народи.     * * *   Станіслав Бондаренко  НІЧНА РОЗМОВА З ЄВРОПОЮ (Уривки з поеми) ...А коли вибухнув-шарахнув Чорнобиль,   Святославові, на той час єдиному сину  виповнилося три рочки. Вибух стався вночі, а на ранок, о восьмій,  дружина повезла його саме в Чорнобиль —  до бабці (своєї матері) в гості,  бо ніяка комуністична наволоч  не хотіла визнати вибух вибухом  й попередити хоч би щодо дітей. Так Святослав став чи не єдиним малим  киянином, який зустрів аварію саме там.   * * *   Марія Яновська ЧОРНОБИЛЬСЬКА ТРАГЕДІЯ Весна в розмаї. Двадцять шосте квітня. Тривожна ніч. Здригнулася земля. Невинно  вишні  чарували цвітом, А вибух все навколо спопеляв. Дзвінок в пожежній. Швидко мчать машини. В четвертім вибух і прорвало дах. Відважні хлопці мужньо, безупинно У пекло йшли, забувши біль і страх. Вогненний стовп у небі - гриб кривавий. Смертельні хмари сколихнули світ. Вкриває дим будинки, сквери, трави. Біда навколо... То горить графіт. Смертельні ізотопи в хмарах диму Розносить вітер на поля, міста. Уран і стронцій (ізотоп незримий), Посіють на усій планеті жах. Вогонь потрібно погасити прудко, Бо поруч три реактори стоять. Водневий вибух може бути швидко. У Прип’яті прокинулись, не сплять. Прийшли на допомогу всі охочі, Не відчуваючи, не знаючи біди. Вогонь гасили довго: дні і ночі. На все життя залишились сліди. До лиха не були вони готові: Студенти, водії  та шахтарі, Робітники і льотчики, й військові, Медсестри, санітари, лікарі. Лопатами граніт радіаційний Скидали хлопці... Мужній наш солдат! Німий потенціал інформаційний, Бо в Києві - колони і парад. Ще довго полум’я в Чорнобилі гасили. Мов бомба атомна зірвалась в мирні дні. Забрав Чорнобиль і здоров’я, й сили, І наслідки трагедії сумні. На все життя хвороб невиліковних... Захворюваність  — рак і діабет.. Забруднені навколишні водойми, Поля заражені, ліси — це не секрет. Я вдячна людям тим, що врятували Усю планету в найскрутніший час. Ми перед ними всі заборгували. Скажу сьогодні просто, без прикрас. * зі збірки поезій "Стежина до щастя"   * * * Валентина Харченко ЧОРНОБИЛЬ Чорнобиль – ми пам’ятаємо цю дату І застигає в жилах кров. Чорнобиль –  помирає у дитини мати І не віддасть їй вже свою любов. Чорнобиль – скільки в цьому слові горя, Страждань та гірко виплаканих сліз. Ця радіація впадає в Чорне море,  Вона таїться в ніжних стовбурах беріз. Чорнобиль – доки будемо терпіти Таку халатність та тяжкий урок? Чорнобиль – помирають наші діти, яким В житті вже не зробити перший крок.