Витинає світанок з туману мережива див,
І пташиним «тьох-тьох» розмальовує зáспану тишу.
Та пряде павутину свою аж до óбширу дим,
І останню зорю небеса полинóві колишуть.

Де на крила мене піднімали лелеки колись,
І просвічено наскрізь рентгеном торовану стежку,
Знову падає з висі зловісно провісна Полинь,
І роздмухує вітер уже не траву, а пожежу.

То не листя торішнє горить і не вижухлий хащ,
І не просто чорнобильський ліс непорушної зони.
Свою душу там спалює хтось непотрібну, як фальш,
Від якої гірчить і маленькій бджолі на осонні.

Розгоряється обрій з роси і святої води,
І спинається сонце на ноги все вище і вище…
Витинає світанок з туману мережива див,
І пташиним «тьох-тьох» розмальовує зáспану тишу.

© Михайло ЖАЙВОРОН

10.04.2020

Живопис: Юрій Нагулко «Відтворення»